Армія Ірану: шість етапів від 1979 до 2026

Армія Ірану в рейтингу Global Firepower за 2026 рік посідає 16-те місце серед 145 країн і має близько 610 тисяч військовослужбовців на дійсній службі — більше, ніж Туреччина чи Саудівська Аравія. Ця цифра змінює звичне уявлення лише наполовину: маса особового складу не пояснює, чому Тегеран десятиліттями впливав на сусідів дешевше, ніж коштує сучасний винищувач. Сила тут лежить не в єдиному генштабі, а в паралельній системі, яку зібрали після 1979 року.

Я вважаю, що іранську військову могутність варто читати як послідовність етапів, а не як статичний «рейтинг армії». Кожен період додавав окремий інструмент: ідеологічну гвардію, власні ракети, мережу радників і проксі, звичку обходити ембарго. Без цієї хронології легко переоцінити танки й недооцінити те, чим Іран реально тисне на регіон.

Контекст. До революції шахська армія купувала техніку в США та Великій Британії — від винищувачів F-14 до танків Chieftain — і була орієнтована на західні стандарти підготовки. Після повалення Мохаммада Рези Пахлаві офіцерський корпус частково розігнали або посадили, постачання запчастин обірвалося, а вже у вересні 1980 року Ірак почав восьмирічну війну. Саме цей розрив, а не гасла, визначив подальшу структуру збройних сил.

Послідовність етапів має значення, бо наступний шар не скасовує попередній. Регулярна армія так і лишилася відповідальною за кордон; гвардія забрала ракети, внутрішню безпеку й зовнішні операції. Хто дивиться лише на «сьогоднішні» бригади, пропускає, чому рішення про Сирію чи Ємен ухвалюють не в тих самих штабах, що планують оборону Хузестану.

Армія Ірану після революції 1979 року: що змінилось

Перший етап тривав приблизно від зими 1979-го до кінця війни з Іраком у 1988 році. Регулярні сили — Артеш — формально зберегли завдання захищати територію й суверенітет. На практиці їх перевіряли на лояльність, скорочували доступ до політичних рішень і змушували воювати без звичних західних контрактів.

Ідеологію змінили швидше за техніку. Нова влада не довіряла спадщині шаха, тому в квітні–травні 1979 року за указом Рухолли Хомейні створили Корпус вартових ісламської революції як противагу Артешу. Війна з Іраком прискорила цей розкол: гвардія з кількох десятків тисяч бійців виросла в паралельну армію з власними родами військ, а добровольче ополчення Басідж дало масову мобілізацію.

На цьому етапі було потрібно не «перемогти з ходу», а вижити без запчастин і не допустити реставрації старого офіцерства. Строк виявився жорстким: вісім років фронту. Підсумок — не сучасна армія європейського зразка, а дві структури під верховним лідером, з різною місією й різним політичним капіталом.

Іранська революційна гвардія: окремий силовий інститут

Другий етап не замінив перший, а ліг поверх нього й триває досі. Артеш лишився конвенційною силою: сухопутні війська, флот, авіація й окремі сили ППО, орієнтовані на оборону кордону. ІРҐК підпорядкований верховному лідеру, захищає режим і революцію, тримає балістичні ракети та експедиційні Сили «Кудс».

Різниця не в погонах, а в мандаті. Регулярна армія не керує стратегічними ракетами й не будує мережу союзних збройних угруповань за кордоном. Гвардія має сухопутні частини, флот у Перській затоці, аерокосмічні сили, розвідку й Басідж. Після реорганізації 2007 року флот ІРҐК відповідає за Перську затоку й західну частину Ормузької протоки, флот Артешу — за Оманську затоку, Каспій і східний підхід до протоки.

У внутрішній політиці гвардія — економічний і силовий гравець: будівництво, логістика, телеком, контроль над мобілізацією. У регіоні саме вона, а не Артеш, веде «передню оборону» через радників і проксі. Оцінки чисельності розходяться: відкриті огляди часто дають Артешу близько 350–420 тисяч осіб, ІРҐК — близько 125–190 тисяч, без урахування резерву й Басіджу.

Важливо. Порівнювати «армію Ірану» з сусідом як одну установу — помилка етапу. Питання «хто сильніший» без розділення Артешу й ІРҐК змішує оборону кордону з ракетним арсеналом і зовнішніми операціями.

Як буває на практиці: після 1979 року винищувачі й танки шаха лишилися без американських і британських запчастин, а війна з Іраком вимагала снарядів щотижня. Рішення було не чекати на скасування ембарго, а купувати те, що давали Китай і КНДР, копіювати радянські «Скади» й запускати власні лінії. Результат через півтора десятиліття — відносна самостійність у ракетах і масових безпілотниках при збереженні авіапарку 1970-х. Так вийшло, бо політичне керівництво віддало пріоритет тому, що можна зробити вдома й дешево масштабувати.

Озброєння: від позичених технологій до домашнього виробництва

Третій етап розтягнувся з кінця 1980-х до 2010-х і не завершився: імпортні зразки досі стоять поруч із місцевими. Танковий парк спирається на Т-72 і власний Karrar, артилерія численна, але різновікова. Авіація Артешу досі тримається на планераx F-14, F-4 і F-5, які підтримують вітчизняними деталями. Найважливіший актив — не ці платформи, а ракети й дрони під контролем аерокосмічних сил ІРҐК.

Джерела постачання змінювалися хвилями: спочатку залишки західних складів, потім КНР, КНДР і обмежені закупівлі в Росії, далі збірка й реверс-інжиніринг. Найпотужніші за впливом на регіон системи — балістичні ракети середньої дальності та баражуючі боєприпаси сімейства Shahed. Вони дешевші за пілотовану авіацію, їх можна накопичувати й передавати союзникам.

Саме тому військовий бюджет за умов санкцій іде не в оновлення всього парку «під НАТО», а в те, що дає дальність і політичний важіль: ракети, безпілотники, боєприпаси, флот швидкісних катерів, утримання мережі за кордоном. Офіційна цифра занижує картину, бо частина видатків на ракети й проксі йде поза відкритими рядками міністерства оборони.

Регіональна присутність: Сирія, Ірак, Ємен

Четвертий етап набрав сили після 2003 року в Іраку й особливо після 2011-го в Сирії. За кордоном діє не «армія вторгнення», а Сили «Кудс», радники ІРҐК і місцеві формування. У Сирії це була підтримка режиму Башара Асада, логістичний коридор до Лівану й присутність шиїтських ополчень. Падіння Асада в грудні 2024 року цей сухопутний маршрут розірвало й змусило шукати обхідні шляхи через Ірак, море й Червоне море.

В Іраку Тегеран спирається на шиїтські угруповання, частина яких формально вписана в державні структури, частина діє автономніше. У Ємені хусити отримали ракети, дрони й підготовку, достатні, щоб зачіпати судноплавство в Червоному морі. Ліванська «Хезболла» довго була найщільнішим зовнішнім активом; після воєн 2023–2025 років ця опора ослабла, але логіка «вісь опору» не скасована.

Етапи тут накладаються на внутрішню політику. Поки Артеш тримає кордон, гвардія витрачає кадри й гроші на радників. Коли проксі слабшають, ІРҐК пробує компактніші схеми: менші клітини, пряміше підпорядкування, менше публічності. Це не нова армія, а адаптація четвертого етапу під втрати п’ятого й шостого.

Санкції та обмеження: як вони впливають на можливості

П’ятий етап почався ще в 1980-х і не закінчився зі строками резолюції ООН 2231. Ембарго на основні звичайні озброєння для Ірану формально зняли 18 жовтня 2020 року, обмеження щодо ракетних технологій — 18 жовтня 2023 року. Американські та європейські санкції лишилися. Купити сучасний винищувач «з вітрини» Тегеран так і не зміг у потрібному обсязі.

Вплив подвійний. З одного боку, авіація й обслуговування складних платформ деградують: немає стабільного потоку двигунів, радарів, запчастин. З іншого — саме обмеження підштовхнули масове виробництво ракет і дронів, які менше залежать від одного постачальника. За оцінкою SIPRI, офіційні військові видатки Ірану 2025 року становили близько 7,4 мільярда доларів і в реальному вимірі знизилися другий рік поспіль; інститут прямо застерігає, що нафтові гроші поза бюджетом фінансують ракети й безпілотники.

Найсильніше заперечення проти цього читання таке: ембарго ООН уже минуло, дрони Іран збирає сам і навіть передає іншим, отже санкції більше не ріжуть його здатність діяти в регіоні. Факти цьому суперечать лише частково. Виробництво справді масштабоване, але критичні комплектуючі — електроніка, матеріали, верстати — далі йдуть через схеми подвійного призначення, зокрема з Китаю. Регіональні операції ІРҐК тривають, проте падіння Асада, удари по командній ланці та виснаження проксі звузили дешевий спосіб проекції сили. Санкції не зупинили Іран; вони змінили меню: менше класичної авіації, більше ракет, дронів і посередників.

Чисельність, структура й рейтинги: порівняння з сусідами

Шостий етап — це спроба звести рахунок у 2025–2026 роках, коли паралельна система вже склалася, а її інструменти перевіряють ударами й виснаженням союзників. Відкриті оцінки на 2026 рік дають Ірану близько 610 тисяч осіб на дійсній службі, 350 тисяч резерву й понад 200 тисяч у парамілітарних структурах. Глобальний рейтинг сили — 16-те місце; у регіоні за особовим складом Іран перший, за якістю техніки й бюджетом на солдата — ні.

Джерела: Global Firepower (чисельність і рейтинг, 2026), SIPRI (офіційні видатки Ірану та Туреччини, 2025).

Порівняння з сусідами показує розрив логік. Саудівська Аравія й Ізраїль купують готові сучасні системи й платять за це багато. Туреччина поєднує чисельність із власною промисловістю. Іран тримає найбільший активний контингент у регіоні й компенсує застарілу авіацію ракетами, дронами та присутністю через чужі території. Підготовка неоднорідна: частини ІРҐК і «Кудс» відібраніші за масовий Артеш, який роками фінансували скромніше.

Етапи затягуються там, де промисловість не встигає за втратами, а політична довіра до Артешу зростає лише після ударів по керівництву гвардії. Накладаються вони завжди: виробництво ракет іде паралельно з санкціями, проксі — паралельно з обороною кордону, реформа мобільних бригад Артешу — паралельно з економічною імперією ІРҐК. Хто шукає «дату завершення модернізації», її не знайде.

На що звернути увагу далі

Якщо відстежуєте ризики для судноплавства в Ормузькій протоці, дивіться не на загальну чисельність, а на розподіл флотів після 2007 року й на заяви про контроль західної та східної сторін протоки. Горизонт тут тижні й місяці, не «стратегія на десятиліття».

Якщо оцінюєте вплив Тегерана в Іраку, Лівані чи Ємені, ставте в центр Сили «Кудс» і стан конкретних союзників після 2024–2026 років, а не парадну чисельність Артешу. Перебудова маршрутів після Сирії займає місяці; відновлення мережі — роки.

Якщо порівнюєте військовий баланс із Туреччиною, Саудівською Аравією чи Ізраїлем, беріть разом три змінні: активний склад, реальні видатки й те, хто володіє ракетами. Одна таблиця чисельності без цього поділу знову зведе розмову до міфу про «велику армію», який етапи 1979–2026 років якраз і спростовують.